З року в рік, вступаючи в час Великого посту, ми обіцяємо собі та Богові певні зміни. Хочемо виправити ті чи інші злі нахили, можливо, викоренити якісь пристрасті чи залежності. Як показує мій короткий душпастирський досвід, більшість із тих постанов – фікція, адже до кінця посту ми неодмінно їх забудемо, шукаючи собі ті чи інші виправдання. І так щорік.
Сьогодні навіть серед непрактикуючих християн все більше таких, які кажуть: «Ну все, на цих 40 (умовно кажучи) днів я обіцяю, що не буду те і те». І що цікаво, чимало з них і справді витримують, але приходить свято Пасхи Господньої, і всі ті старання десь зникають, бо ж людина старається з великим запалом надолужити втрачене.
Мені видається, що сьогодні ми справді забути, що таке піст у правдивому розумінні. Церква з року в рік старається пригадати, що піст – це далеко не дієта, що в піст важливо практикувати діла милосердя, прощення тощо, а фраза св. Василія Великого про те, що в піст головне не їсти один одного, вже настільки «заїжджена», що її знає навіть дитина. В той же час це абсолютно не допомагає нам бути кращими чи бодай трохи змінити своє життя.
Саме тому, вступаючи в цей прекрасний період, які святі отці називають «весною християнина», хочу запропонувати для наших роздумів ці три та ще одну думку на Великий піст. Скажу одразу, я не став «вигадувати велосипед», але побудував ці роздуми над трьома головними ділами, про які повчає нас Катехизм, – молитва, піст, милосердя. Гадаю, практикуючи їх в цей період, зможемо дійсно гарно здійснити свій власний перехід, свою Пасху, щоби зустріти Воскреслого Христа.
Молитва
Сьогодні ми насправді забули, що таке справжня молитва, забули, що молитися – це не представляти Богові наш список прохань, але дещо інше. «Моліться так, якби все залежало б від Бога. Працюйте так, якби все залежало б від Вас», – повчав св. Ігнатій Лойола. Часто-густо ми нарікаємо, що Бог не чує наших молитов, хоча насправді це далеко не так, адже якби не молитва, хто-зна, де б та ким ми були в цей час.
Справжня молитва – це добра та тепла розмова зі своїм Небесним Отцем, але вона настільки інтимна, що навіть нашим рідним необов’язково про неї знати. «Ти ж, коли молишся, увійди у свою кімнату, зачини за собою двері й молись Отцеві твоєму…» (Мт. 6:6). Сповідаючись, люди часто кажуть, що забувають про молитву, забувають клякнути та як слід помолитися «Отче наш» чи «Богородице Діво». В таких моментах я раджу молитися бодай тоді, коли згадаєш. Ясна річ, всі молитви, яких нас навчили в церкві чи батьки, є добрими, але живучи за сучасним ритмом, розумію, що й справді інколи краще помолитися по дорозі, своїми слова подякувати Всевишньому за всі Його ласки, аніж похапцем пробубоніти завчені слова.
Інша крайність, коли один із членів сім’ї починає жити ледь не монашим правилом. Нічого не маю проти людей, які багато моляться. Але якщо, скажімо, дружина стрімголов летить до храму, а в хаті нема чого з’їсти та брудно, думаю, така молитва як мінімум має ряд запитань, адже щире виконання наших щоденних обов’язків – це також молитва.
У своїх молитвах ми часто просимо змінити обставини, але майже ніколи не просимо змінити себе. Нам страшно навіть уявити себе трохи іншими, можливо кращими, а навіть якщо й уявляємо, то страх бути несприйнятим чи докласти зусиль відбиває у нас всяку охоту.
Святий Августин навчав: «Ми молимось не для того, щоб сказати Богу, що Він має зробити, а щоб Бог нам сказав, що ми повинні зробити». Тому стараймося в часі цього Великого посту заново відкрити для себе молитву та полюбити її. Це відкриє нам величезний плацдарм для розуміння Бога та людей і зможе сформувати нас тими новими людьми, які справді пережили ту Пасху.
(Далі буде…)
